Пошук

Категорія: Статті

27 Липня, 2020
Опубліковано в Новини, Послуги, Статті by Соціотерапія
12 Липня, 2020

Наш лікар психолог – Паламарчук Юлія Іванівна, відповідає на питання про дитячий алкоголізм.

Опубліковано в Новини, Послуги, Статті by Соціотерапія
8 Травня, 2019

Термін «співзалежність» означає залучення людини в негативну ситуацію, яка призводить до деструктивної поведінки, відмови від себе і розвитку почуття провини, депресії і, як наслідок, важких психосоматичних захворювань. Співзалежність розвивається там, де близька людина узалежнюється від алкоголю, наркотиків, азартних ігор тощо. Професійний термін «співзалежність» був запроваджений до офіційної термінології невдовзі після того, як алкоголізм було визнано хворобою. Було помічено, що близькі люди, родичі алкоголіків та наркоманів мають зрушену поведінку, що є наслідком життя поряд із залежною особою – таку поведінку названо співзалежністю. Часом радіус ураження це не лише найближча особа до алкоголіка, наркомана чи ігромана, але також діти, батьки чи дальші родичі – тобто при одному залежному може захворіти декілька осіб.

Залежна людина має ознаки своєї хвороби, тобто по ній видно, що вона алкоголік, наркоман чи азартний гравець, бо людина є у стосунку до руйнуючого предмету такого, як алкоголь, наркотик, ігрові автомати тощо; а у співзалежних не видно матерії захворювання, бо на перший погляд така людина ніби робить добру справу, намагається допомогти іншій людині, що є у біді, але як наслідок такої допомоги її життя сповнюється почуттям провини, почуттям жалю, претензіями, страхами, невдоволенням, відчуттям відсутності щастя, порожнечі і хвороба прогресує.

Варто додати, що співзалежна поведінка може сформуватися не лише у стосунках із алкоголіком чи наркоманом, але також у відносинах із начальником чи надто домінуючим чоловіком/дружиною. От наприклад, ваша мама схильна до емоційної нестабільності, і з часом ви починаєте брати на себе відповідальність за її почуття, намагаєтесь якось врятувати, посприяти, щось замість неї зробити, готові відмовитися від своїх планів, пожертвувати своїми інтересами, часом, знехтувати потребами чоловіка чи дружини, бо почуття провини це рушійна сила ваших стосунків із мамою. Коли ж ви почнете виходити із стану співзалежності, то зустрінете опір і несприйняття з боку матері. Адже буде приходити чіткий розподіл відповідальності, встановлюватися межа і зможе мати право на звучання слово «ні».

Співзалежність може сформуватися, коли начальник починає переобтяжувати підлеглого обов’язками, просить залишитися після роботи, виправити чиїсь помилки, витягнути проект, і людина на початку бере на себе забагато, бо їй це подобається – почуття потрібності, відчуття того, що шеф довіряє, покладається і його не можна підвести. Але потім приходить розуміння, що вона несе не свою ношу, жертвує своїм часом, стосунками в родині, відпочинком і це не оплачується, не обговорюється і приходить розуміння, що її використовують і вона стає жертвою.

Співзалежна особа може вирости в родині священика, військового, вчителя, чи будь-якій іншій, де є авторитарний тиск, а також де є хворі психічно, або фізично особи і все крутиться довкола них, нехтуючи потребами інших членів сім’ї чи дітей.

Є певний сценарій, згідно якого співзалежна особа функціонує – це називається трикутник Карпмана. Спочатку співзалежна особа має такий комплекс героя-рятівника, але з часом та людина, яка ще вчора рятувала, прибирала наслідки, «прикривала» перед родичами, дбала і вболівала, починає розуміти, що цього не достатньо і перебирає на себе знову відповідальність, починаючи контролювати залежну людину. Основна думка в цей період у співзалежних це – якщо ти сам не можеш контролювати вживання, то я буду робити це за тебе. Так відбувається зміна ролі з рятівника до переслідувача. Такі люди перевіряють гаманці своїх залежних половинок, відбирають гроші чи не дозволяють зустрітися із друзями, аргументуючи це турботою про здоров’я залежного. На жаль, у залежних це викликає лише гнів, роздратування та бажання зробити все навпаки. Хвороба прогресує, а співзалежна особа з часом починає почуватися використаною, самотньою і наступає знову зміна ролі – тепер вона жертва і ображається, закривається, демонструє всіма доступними способами, що вона жертва. Людина починає виливати весь негатив на того, кого раніше рятувала чи контролювала – від докорів та обзивання, через скандали і аж до того, що буде ходити і всім розповідати, який він поганий, як він вчинив, як зіпсував життя, але за якийсь час почне почуватися винною і знову повернеться до ролі рятівника. І так може продовжуватися дуже довго. Співзалежні мають схильність до ілюзій і такого «магічного мислення»: «Він зміниться заради мене, я все зроблю і він зміниться». Вони переконані, що мають в собі стільки сили, що змінить особу, але цього не відбувається, людина емоційно вигорає та починає хворіти.

Буває таке, що жертвам починає подобатися бути жертвою і вони з якимось пієтетом та замилуванням плекають той стан в собі. Вони цього можуть не усвідомлювати, але їм це вигідно.

Одужання у великій мірі приходить через усвідомлення, що таке особа, які у неї права та які обов’язки. Бо кохання може бути тільки в єдності з пошаною свободи вибору людини. Залишити алкоголіка у його хворобі буде правильним вчинком, якщо це буде з довірою, співчуттям, з розумінням того, де закінчилися межі вашої компетентності та відповідальності за вибір іншої людини. Це може допомогти залежному взяти відповідальність на себе і почати змінювати своє життя, але якщо ні – людина має право нищити своє життя, а ви маєте право не брати у цьому участь і вибрати дорогу життя.

Людина може носити в собі багато болю, але заперечувати це, а також мати велику потребу в допомозі з вирішенням особистих проблем та не зізнаватися у цьому. У родині алкоголіка завжди має місце насилля. Навіть якщо воно не фізичне, то моральне, емоційне. Насилля через позбавлення можливості задовольнити свої основні  потреби. Наприклад, через занедбання своїх батьківських обов’язків – тихий алкоголік, як ще одна дитина, і жінка перебирає на себе його обов’язки та турботи, і, як наслідок, живе з болем і жалем, відчуттям нещасливості, знедоленості. Коли люди одружуються, то розраховують на те, що кожний внесе у сім’ю щось своє – жінка своє жіноче, а чоловік своє. І вже разом, як батьки, віддадуть те, що належить дітям. Коли це не працює, то це занедбання переживається, як насилля. Навіть якщо це тиха форма алкоголізму, то шкода не менша. Увесь біль та жаль, які людина переживає в хворих стосунках вимагає кваліфікованої психотерапевтичної допомоги.

Співзалежність як і залежність торкається декількох сфер життя, і тому також потребує комплексної допомоги.

На першому місці порушується психологічна сфера – людина не знає своїх меж, у першу чергу меж своєї відповідальності, не вміє будувати партнерських стосунків, легко бере на себе роль героя, рятівника. Наприклад, якщо жінка виросла в родині алкоголіка, то висока імовірність, що у подальшому вона знайде для себе чоловіка, який буде алкоголіком чи буде мати схильність до якоїсь іншої залежності, бо вона навчилась «рятувати, спасати». Це все форми заперечення і форми захисту. . Адже вони приходять з проханням «Зробіть щось». Тобто ви зробіть (зі мною, з ним, зі всім цим), а я візьму вже готове.

Порушення соціальної сфери у співзалежної особи проявляється коли, внаслідок «біди», вона починає ховатися від соціуму. У неї сильно звужується коло спілкування. Немає часу на друзів та відпочинок, немає часу на те, щоб тішитися життям.

Порушення тілесної сфери відбувається через постійний стрес у співзалежної людини, емоційні перевантаження, втому тощо. І от людина лікує серце чи п’є ліки від безсоння, або заїдає своє важке життя, а  потім має проблеми із зайвою вагою, або стає залежною від постійного прийому ліків. Тобто, життя поруч із залежною особою може спричинити якусь власну залежність. Але лікувати фізичну хворобу  недостатньо, потрібно побачити, що причиною хвороби є співзалежність, і міняти свій підхід до проблеми ближнього.

Співзалежна людина бере на себе не свою ношу, бере на себе забагато і знімає відповідальність з інших людей. Співзалежних люблять ті, хто хоче використовувати, адже вони не вміють сказати «ні», тому що бояться бути відкинутими.

Проблема також у тому, що у співзалежних низька самооцінка, яка зберігається незалежно від їхніх особистих досягнень і часто ретельно приховується, але саме вона штовхає на пошуки собі подібних, людей, які виросли у таких самих дисфункційних родинах. І от такі люди, знайшовши один одного, або хтось один впадає у залежність, а хтось рятує, або починають з часом пити двоє. Найчастіше спрацьовує схема, що жінка з родини алкоголіка знаходить собі чоловіка з проблемами – алкоголь, наркотики, азартні ігри – і тоді вона включає свої навички, які вона здобула, коли бачила, як мама радила собі в аналогічних ситуаціях. У них таке тунельне бачення, як у алкоголіків, які впізнають «своїх», куди би не прийшли. То важко пояснити, але дівчина серед (умовно) десяти хлопців вибере того, який має проблеми. Такі сім’ї живуть по принципу емоційної гойдалки – від драми до щастя, від щастя до драми. І людина, яка звикла до такого, знайде собі когось, хто зможе їй таку емоційну гойдалку запевнити. Створити звичне середовище.

Поки людина молода, то їй цілком під силу витримувати такі перепади. Є ресурс, але з віком приходить розуміння та усвідомлення того, що її такі емоційні перепади руйнують. З’являється бажання вискочити з цієї гойдалки і щось змінити. Мотиваційним у таких ситуаціях є дно – їхнє особисто дно, коли людина розуміє, що вже не тягне. Співзалежні люди зазвичай не бачать своїх проблем, вони вважають, що головна причина їхніх нещасть – це залежна людина, а з ними самими все гаразд. Вони пильнують дім та дітей, всіх годують, дбають за все, утримують родину – хіба ж це з ними щось не так? Співзалежні особи приходять до психолога, щоб поскаржитися на своїх алкоголіків чи ігроманів, а коли спеціаліст рекомендує їм особисту психотерапію, яка б допомогла їм, або радить піти на групи для співзалежних, то у 90% такі люди вже не приходять вдруге. Вони не хочуть навіть починати щось змінювати. Вони прийшли по чарівну пігулку, про чудотворного копняка для своїх заблукалих чоловіків, дружин, батьків чи дітей, а їх змушують працювати над собою.

Буває так, що позитивні зміни у співзалежної особи та її праця над собою дають поштовх для позитивних змін у залежної особи. І це один із найкращих напрямків у допомозі залежній особі – почати виходити із співзалежності і по здоровому відноситися до проблем та хвороб оточення. Це потребує зусиль. Якщо співзалежна особа почне зцілюватися, лікуватися, найближчі можуть бунтувати, алкоголік також буде бунтувати, бо його хворобі вигідно мати когось залежного від нього, ким можна маніпулювати. Але це правильний шлях. У першу чергу, це допомога самому собі. У співзалежних людей дуже високе почуття провини і воно голосно промовляє, коли людина починає роздумувати, чи не піти їй до психотерапевта або на групу взаємодопомоги, бо це ж їй доведеться витрачати час та зусилля на себе. Ще по бабках, лікарях чи до священика людина піде, бо це зазвичай одноразове та короткотривале, а все решта вимагає часу, певних зусиль і тому на таке важко зважитися.

У родині, де є залежна особа і, відповідно, завжди присутня якась форма насилля, за замовчуванням починають працювати три правила, щоб люди могла існувати у цих непростих обставинах. Правила ці руйнуючі, дисфункційні і приносять в результаті багато шкоди, але сім’ї їх засвоюють, щоб хоч якось функціонувати:

 1. Не говори. Про проблему не говоримо – це табу. Жінка довго нікому не розповідає сама і також дітям каже не розповідати. Це соромно і боляче, тому це замовчують і не звертаються по допомогу.

2. Не відчувай. Заборона на почуття, вони пригнічуються, приховуються. Дітям забороняється відчувати. Людина, наприклад, забороняє собі плакати, бо якщо алкоголік агресивний, то це може його спровокувати і буде ще гірше, або така ситуація – був скандал, всі були учасниками – всі бачили, як тато бив посуд і нищив меблі, всі у шоковому стані, а наступного дня ніхто не говорить про почуття – мама не слухає про почуття дітей, може так бути, що навіть у сім’ї не обговорюють, що ж це таке вчора було. Не дозволяється прояв почуттів. А з часом може статися так, що людина має в собі вже стільки того болю, що почуття наче заморожуються і вона перестає виражати їх взагалі, хіба якісь істеричні прояви. Але мама вже не здатна на прояв почуттів до дітей, сили немає щось відчувати. І діти також ростуть такі «заморожені», або, навпаки, починають бунтувати та уходити в протест.

3. Не вір. Навіть якщо все добре зараз, то через 5 хвилин вже може бути все погано. І оце «не вір» допомагає людині мати ілюзію контролю над ситуацію, бо вона воліє не вірити, ніж дати знову розбити собі серце.

 Це не поодинокі випадки, коли співзалежні люди будують собі життя за цими правилами і всіма силами намагаються таким чином триматися на плаву, хоча насправді все навпаки – стає ще гірше.

Зараз багато інформації на тему співзалежності, є багато груп, які допомагають впоратися із хворобою, наше завдання дати людям поштовх до змін.

Можливо, прочитавши це ви зрозумієте, що настав час щось змінити, скористаєтесь вказівками та почнете шукати допомоги.

Інформацію підготувала лікар медичний психолог Потьомкіна А.О.

Опубліковано в Статті by Соціотерапія
8 Травня, 2019

Напевно, кожен чув, що у всіх ліків є якісь побічні ефекти і протипоказання. Але мало хто приміряє їх до себе і вже тим більше замислюється про поєднанні лікарського лікування з повсякденною діяльністю. І зовсім даремно, адже існує величезна кількість медикаментів, які здатні порушувати швидкість реакції, знижувати увагу, викликати запаморочення, помутніння свідомості та інші симптоми, які при відповідальній роботі можуть коштувати життя людині і оточуючим. Особливо уважними при лікуванні потрібно бути водіям, так що поговоримо про те, які ліки можна за кермом, а які не варто приймати.

При прийомі ліків за кермом водій піддається особливому ризику, адже всередині його організму змінюються реакції на вплив зовнішніх подразників. І серед медикаментів є ті, споживання яких для водія має бути під обов’язковим забороною. Адже при виконанні керування транспортним засобом людина змушена здійснювати масу самих різних операцій в один і той же час. А деякі лікарські засоби можуть загальмувати і порушити його реакції мозку, що загрожує розвитком небезпечних ситуацій на дорозі.

Ліки, які не можна приймати за кермом

Небезпеку можуть представляти ліки самого різного порядку. Розглянемо їх більш докладно. Так водіям не можна приймати такі склади для зниження артеріального тиску, як Адельфан, Синопрекс, Крістепін і Брінердін. В їх складі присутній нейролептик резерпін, який здатний викликати сповільненість реакцій або занепокоєння, а також може стати причиною різкого зниження тиску.

Також небезпеку представляють і деякі інші ліки для гіпертоніків, представлені Атенололом, Атеноланом, Бисогаммой, Тенормином і Клофеліном (Гемитон, Клонідин і Катапрессан). Ці медикаменти можуть викликати появу неуважності, слабкості і запаморочення.

Водіям не можна приймати і багато поширені і популярні анальгетики. Так відомі Пенталгін, Темпалгін, Мигренол, Солпадеїн і Каффетин можуть провокувати млявість, нудоту і різні порушення моторики. Такий анальгетик, як Спазмовералгин, також під забороною, адже він часто викликає перепади настрою, загальмованість і змінює зорове сприйняття.

Водіям не можна приймати і багато протиалергічні препарати, представлені Димедролом, Діазоліном, Піпольфеном, Супрастин, Тавегілом, Фенкарол, Кларитином. Такі склади часто стають причиною сильної млявості і сонливості, також вони можуть посилювати ефект алкоголю, снодійних або седативних засобів. Інші алергічні препарати також не рекомендовані водіям, хоч і володіють меншою кількістю побічних ефектів.

Небезпека для водія можуть представляти і деякі протизастудні та протикашльові засоби. Так Кодтерпін і Кодтермопсис можуть ставати причиною млявості, нудоти і порушень моторики. Ліки Солутан здатне викликати почастішання пульсу і серйозні перепади настрою. Такі медикаменти, як Гексапневмин, Лорейн, Терафл, Колдрекс і Фервекс часто провокують млявість і сонливість.

Крім уже перерахованих груп є ще деякі лікарські препарати, які заборонені для застосування при водінні автомобіля. Такий медикамент, як Беллатамінал може спровокувати появу млявості, сонливості і змін зорового сприйняття. Склади Гастроцептин, Бекарбон, Гастрил, Гастрозем, а також Гастроцепін і Пірен частенько порушують нормальне зорове сприйняття. Віагра здатна різко знизити артеріальний тиск і концентрацію уваги, а також змінити зорове сприйняття.

Споживання звичайного валокордину може стати причиною млявості і сонливості. А такі ліки, які мають у своєму складі лоперамід (препарати Диасорб, Диарол, Імодіум, Церукал, а також Регулан) часто викликають деяку загальмованість.

Не варто сідати за кермо, якщо в інструкції до препарату вказано, що прийнятий вами медикамент відноситься до нейролептиків, антидепресантів, транквілізаторів, седативну складів, снотворних ліків та препаратів літію. Кожне з цих ліків може змінювати стан психіки.

Такі терміни, як «барбітурати» або «бензодіазепіни» необхідно розглядати як снодійні та седативні засоби. Крім того, варто бути особливо обережним при споживанні бета-блокаторів.

Ось це, мабуть, основні ліки заборонені за кермом.

Ліки, дозволені за кермом

Фахівці стверджують, що будь-який лікарський препарат, в принципі, здатний викликати неприємні реакції організму, порушити свідомість і швидкість реакцій. Тому при виконанні діяльності, що вимагає уваги і концентрації, перед споживанням лікарських препаратів потрібно обов’язково консультуватися з лікарем, розповідаючи йому про особливості своєї діяльності. У тому разі, якщо ваше самопочуття не дозволяє обійтися без негайного прийому будь-яких медикаментів, краще відмовитися на цей період від водіння зовсім. Також слід з особливою уважністю вивчати інструкції до лікарських препаратів.

Пам’ятайте, що споживання різного роду медикаментів при водінні автомобіля може закінчитися дуже сумно. А від адекватності водія і нормальної швидкості реакцій залежить не тільки здоров’я його самого, але й життя оточуючих.

Підготував лікар-нарколог Полторак Я.В.

Опубліковано в Статті by Соціотерапія
1 2 Липня, 2017

Замісна підтримувальна терапія – один з методів лікування опіоїдної залежності

Незважаючи на те що останнім часом в Україні все частіше з’являються кокаїн та синтетичні стимулятори, понад 90 % зареєстрованих наркозалежних страждають саме на опіоїдну залежність. Найбільш поширеними нелегальними опіатами в Україні є ацетильований екстракт макової соломки, який виготовляють кустарним способом і вживають виключно шляхом внутрішньовенних ін’єкцій, а також героїн та кристалічний метадон для внутрішньовенного вживання. Вітчизняний та світовий досвід лікування опіоїдної залежності свідчить, що тільки чверть хворих здатна утримуватися від вживання наркотиків тривалий час (1 рік чи більше). Решта або взагалі ухиляється від лікування, або невдовзі після нього повертається до зловживання наркотиками.

Вживання наркотичних речовин давно вже перетворилось із суто медичної на велику соціальну проблему, насамперед через криміналізацію наркоспоживачів, а також через ризик інфікування ВІЛ та іншими інфекціями, що передаються через кров. Саме цей ризик протягом останніх кількох років викликає особливу тривогу в суспільстві, оскільки ризик інфікуватися для споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН) залишається дуже високим, тобто з часом все більше їх стає ВІЛ-інфікованими. Так, наприклад, за даними вторинного епіднагляду, у деяких регіонах України понад 60 % споживачів ін’єкційних наркотиків є ВІЛ-позитивними. Управління ООН з наркотиків та злочинності обрало Україну серед 24 країн, що потребують першочергової допомоги через високий рівень вживання ін’єкційних наркотиків та поширеність ВІЛ серед тих, хто вживає такі наркотики. Згідно із спільними даними ООН, ВООЗ, українського Міністерства охорони здоров’я та Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні, у 2013 році кількість українців, які живуть із ВІЛ, становить 201 тисячу осіб. Поширеність ВІЛ-інфекції серед тих, хто споживає ін’єкційні наркотики, удвічі перевищує світовий показник у 11,5% і є однією із найвищих у Європі. У деяких регіонах України поширеність ВІЛ серед наркозалежних є ще вищою: наприклад, у Миколаївській області цей показник сягає 43,8%, у Дніпропетровській — 41,3%, у Чернігівській — 37,5%.

Нині вже є загальновизнаним той факт, що синдром залежності від наркотиків формується під впливом найрізноманітніших факторів біологічного, психологічного і соціального характеру. У випадку опіоїдної залежності біологічний складник має величезне значення. Установлено, що тривале вживання нелегальних опіоїдів істотно порушує роботу головного мозку, особливо структур, пов’язаних з опіатними рецепторами й обміном ендорфінів. Наслідком нестачі опіоїдів є прояви синдрому відміни або «ломки», потяг до наркотиків, що виникає час від часу. Усе це спричинює рецидиви, людина залишається споживачем наркотиків, її поведінка стає ще більш ризикованою в плані інфікування ВІЛ та іншими інфекціями, які передаються через кров.

Лікування наркотичної залежності сприяє суттєвому покращанню благополуччя, соціальній активності людей з опіоїдною залежністю, а також попередженню серйозних медичних та соціальних наслідків, включаючи інфікування ВІЛ. Оскільки не існує єдиного методу лікування, ефективного для всіх індивідів з опіоїдною залежністю, має бути доступним досить широкий спектр різноманітних методів. Одним із методів лікування опіоїдної залежності ­є замісна підтримувальна терапія (ЗПТ) – призначення опіатних агоністів — препаратів, які мають подібну до героїну та морфіну (та інших опіоїдів) дію на головний мозок людини. В Україні для замісної підтримувальної терапії використовується метадон та бупренорфін (агоніст/антагоніст). Контрольоване призначення відповідної дози препарату дає змогу нормалізувати роботу головного мозку, запобігти розвитку «ломки» і блокувати потяг до нелегальних опіоїдів. Це дозволяє пацієнтам  відмовитися від вживання нелегальних опіатів, значно зменшити ризик, пов’язаний з ін’єкціями (ВІЛ, гепатити, інфекції тощо), стабілізувати здоров’я, стати соціально активними. Окрім того, замісна терапія (ЗТ) сприяє значному зниженню кримінальної активності споживачів наркотиків, що створює гарні передумови для подальших позитивних змін.  За допомогою ЗПТ можна зменшити значні витрати, спричинені опіоїдною залежністю, для самих хворих, їхніх родин та для суспільства загалом — переважно завдяки скороченню вживання опіоїдів, зменшенню кількості пов’язаних із цим смертельних випадків та випадків поводження з високим ризиком інфікування ВІЛ та завдяки зниженню рівня кримінальної активності. Однак замісна терапія має і свої обмеження: сьогодні вона є придатною тільки для споживачів опіатів і неефективна у випадку залежності від інших наркотиків (кокаїну, амфетамінів, галюциногенів, барбітуратів). ЗПТ не рятує пацієнта від синдрому опіоїдної залежності, а лише видозмінює цей синдром таким чином, що більшість негативних наслідків вживання нелегальних наркотиків може бути зведена до мінімуму.

Метадонова підтримувальна терапія — широко і добре вивчений метод лікування, адже застосовується для лікування опіоїдної залежності з 60-х років минулого століття. Ефективність і безпека замісної терапії добре доведені. Вона застосовується в усіх європейських країнах та країнах Азії (Китаї, Індонезії, Філіппінах, Таїланді, Киргизії). У деяких країнах, наприклад у Німеччині, метадон призначають лікарі загальної практики. В Іспанії практично в усіх в’язницях існують метадонові програми.

У результаті досліджень і моніторингу даного методу лікування отримані переконливі дані, які засвідчують що:

– програми підтримувальної ЗТ виявляють значну ефективність у зниженні частоти вживання нелегальних наркотиків, рівня кримінальної активності та рівня смертності серед СІН (у тому числі і від передозувань), а також у зниженні рівня ВІЛ-інфікування;

– тривале лікування в программах ЗПТ більш ефективне, ніж короткочасні курси;

– низькі дози метадону призводять до підвищеного ризику вживання нелегальних наркотиків і рецидивів;

– більш ефективними виявляються програми, що поєднують ЗТ із широким спектром додаткових послуг: соціальною допомогою, допомогою психолога, консультуванням іншими фахівцями, полегшеним доступом до інших видів медичної і соціальної допомоги;

– утримання клієнтів у програмі підтримувальної терапії метадоном близько 60—70 %, що набагато більше від аналогічного показника в безнаркотичних формах реабілітації;

– підтримувальне лікування помітно привабливіше для більшості СІН, ніж існуючі програми реабілітації, засновані на іншому підході;

– економічна ефективність ЗПТ значно перевершує всі інші види лікування, що робить її доступнішою для максимальної кількості СІН навіть у країнах з обмеженими ресурсами. Сама вартість препарату (метадону) вкрай низька, річний курс лікування одного пацієнта метадоном може становити 60—80 доларів на рік.

Отримувати замісну терапію може кожен пацієнт, якому встановлено діагноз залежності від опіоїдів, який добровільно усвідомлено погоджується на лікування та не має протипоказів до призначення агоністів опіоїдів. Право на  першочергове призначення ЗПТ мають ВІЛ-інфіковані пацієнти та вагітні жінки, споживачки «вуличних» опіоїдів. Протипоказами для призначення ЗПТ є наявність у пацієнта некомпенсованої печінкової недостатності та алергії на замісний препарат. З обережністю призначають замісну терапію хворим з дихальною недостатністю, травмами голови, підвищеним черепно-мозковим тиском, виразковим колітом, печінковою чи нирковою колікою, та пацієнтам, які паралельно вживають інші психоактивні речовини (алкоголь, бензодиазепіни, антидепресанти, стимулятори).

У Вінницькій області програма замісної терапії для споживачів ін’єкційних наркотиків була впроваджена в 2006р. у Вінницькому обласному наркологічному диспансері «Соціотерапія». Пізніше, в 2008 році, програми ЗПТ почали працювати в районних лікувальних закладах. На сьогодні замісну терапію хворим з опіоїдною залежність призначають в Вінницькому обласному наркологічному диспансері «Соціотерапія», Вінницькому обласному Центрі профілактики та боротьби зі СНІДом, Вінницькому обласному спеціалізованому територіально медичному об’єднанні «Фтизіатрія», Барській, Бершадській, Гайсинській, Жмеринській, Іллінецькій, Козятинській, Могилів-Подільській, Немирівській, Томашпільській, Хмільницькій ЦРЛ та, Ладижинському МТМО. Всього у Вінницькій області отримують ЗПТ 319 хворих, 26% відсотків з яких є ВІЛ-інфікованими.

Після того, як було провадженно ЗПТ в Вінницькому обласному Центрі профілактики та боротьби зі СНІДом та Вінницькому обласному спеціалізованому територіально медичному об’єднанні «Фтизіатрія» вдалося вирішити проблему забезпечення безперервності замісної терапії під час стаціонарного лікування ВІЛ-інфікованим пацієнтам та хворим на туберкульоз пацієнтам з залежністю від опіоїдів, що Призначення замісної терапії таким пацієнтам створює хороші передумови для формування прихильності до лікування ВІЛ та туберкульозу. Окрім того, згідно наказів Департаменту охорони здоров’я Вінницької ОДА, пацієнти мають змогу продовжувати замісну терапію під час лікування в інших закладах охорони здоров’я м.Вінниці та під час перебування в ізоляторі тимчасового утримання.

Тривалість лікування залежить від психосоматичного стану  та бажання самого пацієнта, однак, рекомендується отримувати замісний препарат не менше 6 місяців для стабілізації стану та закріплення безін’єкційної поведінки. По закінченню курсу лікування пацієнтам призначається детоксикація, тривалість якої встановлюється індивідуально для кожного пацієнта. Замісна терапія вдало поєднується з реабілітаційними заходами, на які особливо варто звернути увагу приймаючи рішення про виписку з програми ЗПТ.

Веретко Ірина Миколаївна,

лікар-нарколог КП ВОНД «Соціотерапія»

Гаєвик Ганна Миколаївна,  лікар-психолог КП ВОНД «Соціотерапія»

Опубліковано в Статті by Соціотерапія
2 Липня, 2017

СОЧЕТАНИЕ ТУБЕРКУЛЕЗА ЛЕГКИХ И АЛКОГОЛИЗМА – ОДНА ИЗ ВАЖНЕЙШИХ ПРОБЛЕМ ФТИЗИАТРИИ И НАРКОЛОГИИ

В Украине ежегодно впервые диагностируется 32 тысячи заболеваний туберкулезом, то есть каждый день регистрируют 88 новых случаев. Опасность заболевания обусловлено тем, что туберкулез передается от человека к человеку воздушно-капельным путем в случае попадания в организм большого количества воздуха зараженного микобактерией туберкулеза. На туберкулез может заболеть каждый, поскольку мы не можем перестать дышать. К туберкулезу склонны люди с ослабленной иммунной системой. Стресс, переутомление, а также вредные привычки разрушают иммунную систему, что может привести к заболеванию.

При одновременном заболевании туберкулезом и ал­коголизмом отмечается взаимное утяжеление их течения: с одной стороны, возникают хронические распространенные формы туберкулеза, с другой — наблюдается более тяжелое течение алкоголизма. Алкоголизм — одна из главных причин неэффективного лечения туберкулеза и пополнения контингента больных с хроническими фор­мами туберкулеза. Это, в частности, подтверждается ре­зультатами ряда исследований, которые показали значительную распространенность алкоголизма среди боль­ных туберкулезом легких, состоящих на учете в противотуберкулезных диспансерах. Если при этом иметь в виду, что у таких больных, как правило, отмечается массивное выделение микобактерий туберкулеза, а в стационаре они долго не задерживаются из-за нарушения режима и в семье не соблюдают санитарных норм поведения, то со всей отчетливостью выступает высокая степень их эпидемиологической опасности.

Больные, злоупотребляющие алкоголем, представляют собой неоднородную группу с точки зрения как степени выраженности у них симптомов алкоголизма, так и перспектив оздоровления их от туберкулеза. Часть таких больных находится на учете в психоневрологических диспансерах как страдающие хроническим алкоголизмом (в основном тяжелыми его формами). Но истинный удельный вес страдающих алкоголизмом среди больных туберкулезом нередко остается фактически неизвестным, поскольку многие из них, в том числе в начальной стадии алкоголизма, выпадают из поля зрения наркологов Между тем именно эти лица при сочетанном лечении обоих заболеваний наиболее перспективны с точки зрения их оздоровления от туберкулеза.

Лечение таких болезней требует больших усилий. Больные алкоголизмом в связи с психопатизацией и деградацией личности, как правило, уклоняются от лечения туберкулеза, нарушают режим противотуберкулезных учреждений.

Таким образом, сочетание туберкулеза и алкоголизма представляют собой весьма серьезную проблему как организационную, так терапевтическую и эпидемиологическую.

Среди специальных методов противотуберкулезных мероприятий  велико значение специфический методов профилактики – вакцинации и ревакцинации, благодаря которым увеличивается иммунная прослойка среди населения; способов санитарной профилактики, направленной в первую очередь на снижение эпидемиологической опасности резервуара туберкулезной инфекции; раннего распознавания и выявления туберкулеза с помощью массовых повторных флюорографических обследований и туберкулинодиагностики; широкого использования при лечении больных туберкулезом химиотерапии, патогенетических и хирургических методов; совершенствования работы по учету, систематическому наблюдению и профилактическим мероприятиям в отношении групп повышенного риска заболевание и рецидива туберкулеза.

Указанная необходимость определяется еще и тем, что хронический алкоголизм в последнее время становится все более распространенным в мире, способствуя возникновению различных заболеваний, в том числе туберкулеза. По материалам ВОЗ, в течении последнего десятилетия отмечается значительный рост мирового производства алкогольных напитков и, согласно статическим данным, имеющимся по ряду стран, потребление их на душу населения нарастает. Последнее определяет все большую остроту трех проблем: для пьющего, для его семьи и для общества. Естественно, что сочетание алкоголизма с туберкулезом определяет еще большую серьезность каждой из названых проблем.

Вопрос о сочетании туберкулеза с хроническим алкоголизмом в последние годы приобрел настолько большое научно-практическое значение, что проблема туберкулеза по существующим взглядам может быть решена только вместе с решением проблемы алкоголизма.

По результатам исследований, в которых наркологи принимали участие, заболеваемость туберкулезом легких среди мужчин, злоупотребляющих алкоголем, в 3,4 раза выше по сравнению с таковыми среди мужского населения во всех возрастных группах.

Согласно данным И.М. Бондарева и соавт., около 60% бациллярных больных злоупотребляют спиртными напитками. М.В.Шестерина указывает, что 47.5% больных активным туберкулезом легких страдает хроническим алкоголизмом, причем среди мужчин этот процент достигает 60,8.

Особенно велика распространённость хронического алкоголизма среди больных с хроническими деструктивными формами туберкулеза.

Показатель заболеваемости туберкулезом больных алкоголизмом в 18 раз превышает показатель заболеваемости среди всего населения, а показатель болезненности – в 21 раз. Что же касается превышения заболеваемости и болезненности по хроническому алкоголизму среди больных туберкулезом и среди всего населения, то оно составляет соответственно в 20 и 21 раз.

Одна группа авторов считает, что вреден не алкоголь, а плохие условия жизни страдающего алкоголизмом или другие социальные факторы.

В.М.Саулите и соавт. предполагают, что наряду со сложными социально-психологическими факторами в происхождении туберкулеза и алкоголизма, между ними существует нейрогенетическое родство. По мнению многих авторов, алкоголизм способствует заболеваемости туберкулезом вследствие токсического воздействия алкоголя на организм. Все это усугубляется плохими условиями жизни.

Важная роль в заболеваемости туберкулезом лиц, страдающих алкоголизмом, отводится токсическому поражению печени, нарушению иммунных процессов и обмена веществ, особенно белкового и витаминного. А.И Ершов представляет взаимосвязь алкоголизма и туберкулеза следующим образом: нарушения обмена веществ, психического угнетение, депрессивное состояние, часто наблюдаемые при алкоголизме, антисанитарные условия жизни. Все это резко понижает резистентность организма к инфекции и способствует заболеванию туберкулезом.

Поражение бронхолегочной системы обусловлено непосредственным токсическим действием выделяющегося через дыхательные пути алкоголя и продуктов его распада, что нарушает функцию бронхов и способствует, развитию пневмосклероза, эмфиземы, бронхитов.

Доказано разрушающее воздействие алкоголя на компоненты местной защиты легких: нарушение нормальной функции мукоцилиарного аппарата, растворение сурфактанта, угнетение функции альвеолярных макрофагов.

При злоупотреблении алкоголем подавляется общая реактивность организма, что проявляется в токсической депрессии гранулолимфопоэза, угнетении фагоцитоза, уменьшении антителообразования, снижении уровня иммуноглобулинов и других факторов неспецифического иммунитета.

Снижение общей реактивности организма при алкоголизме обусловливает тяжелое течение заболеваний легких и понижает устойчивость организма к инфекциям, в том числе туберкулезной.

По мнению многих авторов, между туберкулезом и алкоголизмом существует прямое взаимовлияние – с одной стороны, алкоголизм способствует развитию туберкулеза, а с другой – последний создает условия для возникновения алкоголизма.

Неполноценное питание, приводящее к нарушению обмена веществ, антисанитарные условия жизни – все это понижает общую резистентность организма к туберкулезной инфекции и способствует возникновению туберкулеза легких. У этих больных чаще встречаются распространенные, далеко зашедшие формы туберкулезного процесса с деструкцией легочной ткани и выделением микобактерий туберкулеза.

У больных страдающих туберкулезом чаще встречаются распространенные далеко зашедшие формы туберкулезного процесса с деструкцией легочной ткани и выделений микобактерий туберкулеза.

Следует помнить о том что туберкулез обычно не поражает людей которые: не имеют вредных привычек (не употребляют алкоголь, наркотики, не курят); ведут здоровый образ жизни; полноценно питаются; имеют сбалансированный режим труда отдыха и физических упражнений.

В.П. Новак Врач-нарколог Винницкого областного наркологического диспансера «Социотерапия».

Опубліковано в Статті by Соціотерапія
2 Липня, 2017

В нинішній час виділяють безліч видів залежностей, які мають спільну психофізіологічну природу. Серед них найбільш поширеними є алкогольна залежність, наркотична залежність, тютюнова залежність, ігрова залежність (азартні або комп’ютерні ігри), харчова залежність (булімія, анорексія), інформаційна залежність (телебачення або Інтернет). Рідше зустрічаються трудова залежність (трудоголізм), емоційна залежність (нерозділене кохання або надто сильна любов; несамостійність, гостра потреба в інших людях), шопінг – залежність, сексуальна залежність. Варто нагадати, що всі перераховані вище види залежності мають однакову природу і виникають під впливом комплексу багатьох чинників, а саме – біологічних, психологічних, соціальних і духовних, які в медичному середовищі іменуються «біопсихосоціальною моделлю».

Існує думка, що залежність виникає під впливом поганої компанії. Однак, по факту все відбувається у зворотньому порядку: саме завдяки сформованій схильності до залежної поведінки дитина потрапляє в несприятливе середовище. Сама ж схильність формується дорослими, які виховують дитину; причому, відбувається це в перші роки життя малюка.

Людина в своєму розвитку проходить певні стадії, починаючи від повної залежності від дорослих і закінчуючи цілковитою самодостатністю. Сам процес розвитку передбачає дотримання постійного балансу між пізнаванням нового, що завжди пов’язане з ризиком, і безпекою, але обмеженістю в діях. Стадія повної залежності дитини від батьків найбільш яскраво виражена в період новонародженості. Потім, по мірі зростання можливості задовольняти свої потреби самостійно, ця залежність слабшає. Даний хід подій є результатом нормального, здорового виховання. Батьки, які підтримують свою дитину у прагненні до розвитку і відділенню від себе, приймаючи її без осуду в моменти здійснення помилок, таким чином, формують максимально можливу впевненість в дитині, і сприяють тому, щоб вона самостійно пізнавала навколишній світ. Однак, описана вище ситуація є ідеальною і по суті, в звичайному житті зустрічається рідко. Зазвичай, виховання проявляється або відсутністю підтримки під час руху дитини назустріч новому, або відгородженням дитини від проблем реального світу. В результаті такої дисгармонії, формування навичок адаптації сповільнюється або остаточно порушується. І в результаті, залежність від батьків, як від об’єктів задоволення потреб, не зменшується. Поведінкова звичка, яка полягає у використанні когось або чогось для задоволення потреб, переноситься на інші об’єкти або інших людей.

Такого роду порушення можуть відбуватися, в основному, внаслідок двох причин: перша – батьківська гіперопіка; друга – домашнє насильство або ігнорування дитини батьками. Тепер більш докладно розглянемо кожну з представлених причин.

Батьківська гіпреопіка. Коли турботлива мама або тато занадто сильно оберігають своє чадо від зовнішнього світу, у нього з часом зникає прагнення самостійно розвивати власні механізми задоволення потреб. Дитина неодмінно рано чи пізно стикається з тим фактом, що не все у світі підкоряється її вимогам так само легко, як підкорялися гіперопікаючі батьки. Дитина з часом починає розуміти, що не в силах контролювати інших людей і це безсилля породжує в ній відчуття злості і роздратування, але найголовніше – вона починає відчувати себе невдахою. Це відбувається через те, що інші підлітки з оточення дитини, які були виховані в більш реалістичних умовах, власними навичками домагаються і отримують те, чого вона отримати не в змозі: гармонійні стосунки, самореалізацію, професійне становлення. Дратівливість і незадоволеність накопичуються і часта річ, з якою стикається підліток – широкий вибір можливостей «для зняття стресу» у вигляді алкоголю, наркотиків і тютюну. Даний метод усунення негативних переживань часто призводить до розвитку важких форм залежності. Тільки в тому випадку, якщо підлітку на допомогу прийде людина, здатна переламати хід подій і навчити його навичкам самостійного задоволення потреб, залежності можна уникнути. Цією людиною може бути старший товариш, вчитель, друг, психолог. Однак, часто такої людини поруч не виявляється. Набагато частіше поряд – такі ж, як він «невдахи» і широкий асортимент небезпечних речовин для зняття стресу. Вдома цю ситуацію дитина також вирішити не може, через те, що гіперопікаючі батьки  впевнені у власній  ідеальності. Замість того, щоб запропонувати дитині самостійність і підтримати її в цю скрутну хвилину, вони починають ще більше контролювати і опікати, коли бачать такий невтішний стан свого чада. І тут виникає внутрішній конфлікт: мама або тато добрі, але дитина на них злиться. Ця злість виникає як реакція на незадоволені потреби і на причину цієї незадоволеності. У підсумку роздратування накопичується і спрямовується на інших або на самого себе. Вищою точкою прояву гніву на самого себе є суїцид.

Домашнє насильство/ігнорування.  Існує чотири види насильства: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне. Будь-яка з представлених форм насильства однаково травматична для психіки дитини і впливає на її вміння адаптуватися до умов навколишнього світу, долати труднощі, вирішувати проблеми задоволення своїх потреб. Дитина, яка виросла в атмосфері насильства або ігнорування себе, позбавлена необхідної умови для нормального розвитку – емоційної підтримки та усвідомлення своєї цінності як особистості. В результаті, закладаються низька самооцінка, зневіра у свої сили і страх діяти. Таким чином, ця дитина теж не може сформувати свої механізми задоволення потреб. В результаті тривалого пригнічення батьками і накопичення прихованого гніву на батьків, розвивається схильність до депресивних станів і запускається той же сценарій, що і у розбещеної дитини – пошук простих методів відчути себе задоволеним.

У здорової людини задоволеність виникає завдяки реалізації цілого ряду потреб (базових біологічних, соціальних, психологічних, інтелектуальних). Для задоволення цих потреб здорова людина докладає зусилля, продумує стратегію і здобуває нові навички. Для дітей, які виховані в вищеописаних умовах, такий спосіб реалізації потреб утруднений, оскільки механізм навчання таким навичкам не натренований. Саме тому вони зупиняють свій вибір на більш доступних і менш трудомістких для себе формах одержання задоволення або відволікання від незадоволеності – різного роду стимуляторах, наркотиках, відволікаючих і заспокоюючих факторах. І, згодом, стають залежними від них.

Існує міф, що батьки залежної дитини обов’язково теж мають бути алкоголіками або наркоманами. Дійсно, у багатьох публікаціях можна знайти інформацію про те, що залежні люди походять із неблагополучних сімей. Це дійсно так і є, проте важливо визначити, який зміст вкладається в термін «неблагополучна сім’я». Протягом багатьох років було прийнято вважати, що якщо батьки не п’ють і не б’ються, то сім’я благополучна. Однак, благополучність як запорука народження і виховання здорового потомства – це поняття куди більш об’ємне. Вище вже написано про те, що наявність насильства і гіперопіки є факторами неблагополучності. І якщо з питанням насильства все зрозуміло, то про гіперопіку варто сказати ще пару слів. Бажання контролювати і опікати є точно таким же показником залежності, як і всі вже названі. Опікаючий дорослий не займається особистим життям через те, що не знає своїх потреб, і не звик звертати на них увагу в зв’язку з низькою самооцінкою або невмінням реалізовувати свої потреби. Походження цих моделей поведінки нам вже добре відоме. Схильність до контролю у одних батьків виражається у формі опіки – м’якої в’язниці, неочевидної для дитини, а у інших – у формі жорсткого впливу. Ці батьки не в змозі контролювати своє власне життя, задовольняти свої потреби і тому займаються тим, що їм найбільше підвладно до якогось певного часу – своїми дітьми. Таким чином, моделям залежної поведінки діти навчаються у своїх же батьків.

Підводячи підсумки, можна зробити висновок, що ідеальної ситуацією при роботі з залежними станами є залучення в терапію усіх членів сім’ї. Залежна людина в родині найчастіше являється носієм проблеми цілої системи. Робота тільки з залежним зазвичай не приносить особливого терапевтичного ефекту. В деяких випадках, роботу необхідно починати саме зі «здорових» членів сім’ї, яких потрібно навчити правильній взаємодії із залежним, а також детально пояснити феномен співзалежності. У будь-якому разі, зміна хоча б одного елемента системи призводить до зміни всієї системи. Щоденна робота над собою як залежної, так і співзалежної людини являється запорукою успіху реабілітації.

КП ВОНД «Соціотерапія»,

Лікар – медичний психолог Коломайко І.Ю.

Опубліковано в Статті by Соціотерапія
2 Липня, 2017

Особливості  клінічного  перебігу, діагностика, вагітність.

Вірус  гепатиту  С,  як  вважається,  проник  в  людську  популяцію  біля  300 років  тому  і  в  теперішній  час  являє собою  серйозну  загрозу  здоров”ю населення.  Число  інфікованих  вірусом  перебільшує  230  млн.  людей,  що  складає  більше  3 % населення  земної  кулі.  Більшість  з  них  являються  латентними  носіями. У  85%  хворих гострим  гепатитом  С  (ГС)   розвивається  хронічна (персистуюча)  HCV- інфекція,  при  якій  вірус  розмножується  в  організмі  десятки  років. Природний  резервуар  вірусу  не відомий. Але,крім  людини,  на  ГС  хворіють  ще й  шимпанзе.

В патогенезі   враження  огранів  при  HCV- інфекції  лежить  прямий  цитопатичний  ефект  вірусу  і визвані  ним  імунологічні  реакції  ,  які  обумовлюють  пошкодження  печінки  та  інших  органів  і  тканин: реплікація  вірусу  поза  печінкою –  в тканинах  лімфоїдного  та  нелімфоїдного  походження. Розмноження  вірусу  в  імунокомпетентних  клітинах  ( лімфоцитах)  призводить  до  порушення їх  імунологічної  функції.

У  40-45%  хворих,  паралельно  з  печінковими, спостерігаються  різноманітні  позапечінкові  прояви, які  нерідко  виходять  на  перший  план  в  клінічній  картині.  Основні  з  них:

-ендокринні ( гіпо-  або  гіпертиреоз, тиреоідит Хашимото,цукровий діабет);

-гематологічні  (змішана  кріоглобулінемія, неходжкінська  В-лімфома, апластична  анемія);

-враження  слинних  залоз  та  очей(  синдром  Шегрена, лімфоцитарний  сіалоаденіт,увеїт);

-шкірні ( некротизуючий  васкуліт, порфірія, червоний  плоский  лишай,  мультиформна  чи вузлова  еритема);

-нейром”язеві  і  суглобові ( міопатичний  синдром, периферійна  полінейропатія, артрити);

-ниркові ( гломерулонефрит);

-аутоімунні  ( вузликовий  периартеріїт, ідіопатичний  легеневий  фіброз,  гіпертрофічна  кардіоміопатія)  тощо;

Для  діагностики  HCV-інфекції  використовують  імуноферментний  метод  і  рекомбінантний  імуноблотинг(RIBA), а  також  полімеразну  ланцюгову  реакцію. Однак  «золотим»  стандартом  діагностики  залишається   морфологічне  дослідження  печінки, яке  дозволяє  уточнити  стадію ( наявність  цирозу)  і  активність  процесу,  який не завжди  корелюється  з  рівнем  трансаміназ і гамаглобулінів  сироватки  крові.

Інфікована  вагітна  жінка  має  знати,  що  ймовірність  вертикальної  передачі  вірусу  може  складати від  0  до  41%. При цьому    необхідно  вимірювати  вірусне  навантаження матері  в першому  та  третьому  триместрах. По  можливості,  слід  уникати  пренатальних  інвазивних  діагностичних  методик   із-за  потенційної  небезпеки  внутрішньоутробної  передачі  інфекції.  Доведено,  що  під  час  вагітності  зростає  ризик  акушерських  ускладнень,  включаючи  аборти, мертвонародженність, вроджені  вади . Оптимальний  спосіб  пологів  у  інфікованих  жінок    дискутується.  Однак в  результаті  досліджень  виявлено,  що  ступінь  передачі  інфекції  менший  при  пологах  за  допомогою  кесаревого  розтину в порівнянні  з  пологами  через  природні  родові  шляхи  ( 6%  проти 32%).Ймовірність  передачі  вірусу  в  результаті  грудного  вигодовування  дуже  низька. На  відміну  від  ВІЛ- інфікованих,  діти,  народжені  від  матерів  з  позитивною  реакцією  на  ГС  не  потребують антивірусної  терапії.

Для  лікування  ГС  застосовуються  альфа-інтерферони. В  цілому у  15-20%  пацієнтів,  які  отримували  а-інтерферон  на  протязі  6  місяців,  розвивається  тривала  ремісія   в  вигляді  нормалізації  амінотрансфераз і відсутності РНК  вірусу  в  сироватці  в  кінці  і  протягом  6  місяців  після  терапії. Оптимальною  схемою  в  лікуванні  вважається  поєднання  а- інтерферону  з  аналогом  нуклеозидів  –  рибавіріном. Слабку  відповідь  на  терапію  пов”язують  з  цирозом  печінки,  високим  вмістом  РНК  ГЦ  в  сироватці  крові  до початку  лікування  і  генотипом 1 гепатиту С.

Шевчук Н.В.

КП ВОНД «Соціотерапія»

Опубліковано в Статті by Соціотерапія
2 Липня, 2017

Хронічні вірусні гепатити становлять серйозну медичну та соціальну проблему у зв’язку з широкою розповсюдженістю. Згідно даним ВООЗ більше ніж 2 млрд. людей у світі протягом свого життя інфіковані вірусним гепатитом В та біля 450 млн є хронічними носіями цього вірусу. Щорічно від гепатиту В та його наслідків в світі вмирають більше 2 млн. людей. 3% населення планети інфіковані вірусом гепатиту С, більше, ніж 170 млн є його хронічними носіями, в індустріальних країнах цей вірус є в 70% випадків причиною розвитку хронічного гепатиту, в 40% випадків термінальних стадій цирозу, гепатоцелюлярної карциноми – в 60% випадків; трансплантація печінки в 30% випадків обумовлена хронічними захворюваннями печінки, пов’язаними з HCV-інфекцією. Коінфекція вірусів гепатиту (одночасне співіснування двох інфекцій) значно обтяжує перебіг хронічного гепатиту та погіршує прогноз.

Україна належить до регіонів з середньою розповсюдженістю гепатиту В (2,2% населення є носіями HBsAg). Спостерігається також середній рівень захворюваності на гепатит С (від 3% до 5% від кількості населення).

Факторами ризику інфікування гепатитом С є наркоманія, наявність багатьох сексуальних партнерів, ВІЧ-інфікованість, професійний контакт з кров’ю (медичні працівники), медичні маніпуляції та навіть відвідування манікюрного кабінету.

Вірусні гепатити є важливим супутнім захворюванням ВІЛ-інфікованих пацієнтів (конфекція ВІЛ/вірусні гепатити), оскільки призводять до більш тяжкого перебігу захворювань печінки. Відомо, що ~ 30% ВІЛ-інфікованих мають коінфекцію ВГС, від 60 до 90 % ВІЛ-позитивних споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН) коінфіковані ВГС.  У пацієнтів із коінфекцією визначаються більш високі титри РНК вірусу гепатиту С, спостерігається підвищення частоти цирозу, сповільнення відповіді на лікування та більш швидке настання декомпенсації печінки.

Вірусні гепатити – це інфекційні захворювання печінки, що спричиняються вірусами. Вірусам, які викликають гепатит, прийнято давати назви букв латинського алфавіту – А, В, С, D, Е, F, TTV, G. Вірусні гепатити В та С найчастіше зустрічаються серед споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН).

Залежно від тривалості захворювання вірусний гепатит може бути гострим та хронічним. Гострий гепатит найчастіше закінчується видужанням, але може протікати дуже важко, швидко прогресуючи, викликаючи печінкову недостатність або навіть смерть хворого. Хронічний гепатит триває довго, з ускладненнями, і може закінчитися повною втратою функції печінки.

 Поставити діагноз вірусного гепатиту можна лише після спеціального аналізу крові. При підозрі на гепатит обов’язково зверніться до поліклініки за місцем проживання. Не займайтеся самодіагностикою та самолікуванням!

Шляхи передачі вірусних гепатитів В та С:

  • через кров(парентеральний шлях) – при переливанні інфікованої крові або її компонентів, при використанні нестерильних хірургічних або стоматологічних інструментів, а також інструментів для татуювань, пірсингу або манікюру, при використанні спільних шприців та голок для введення ліків або внутрішньовенних наркотиків;
  • статеві контакти без презерватива(статевим шляхом частіше передається гепатит В; імовірність передачі вірусу гепатиту С статевим шляхом становить 5%);
  • від хворої матері до дитинипід час вагітності та пологівабо під час догляду за дитиною;
  • побутовий при вірусному гепатиті В –при безпосередньому контакті з раною, через забруднені кров’ю спільні прилади для гоління, зубні щітки, мочалки і т.п.

Шляхи передачі вірусних гепатитів такі самі, як і при ВІЛ-інфекції, але ймовірність заразитися вірусними гепатитами набагато вища (при вірусному гепатиті В вище в 50-100 разів). 

Гепатит В (вірусний гепатит В, ВГВ)може проявлятися як у гострій, так і у хронічній формі. Хронічний гепатит розвивається у 20% дорослих хворих, що перенесли гепатит В. Інкубаційний період (коли людина вже заражена, але хвороба себе ще не проявила) може тривати від 30 до 180 днів. 

Симптоми гепатиту В:

Загальні симптоми: тяжкість або біль у правому підребер’ї, нудота, блювота, депресія, безпричинна втома, втрата апетиту, порушення сну, болі в суглобах, грипозні прояви – підвищення температури тіла, головний біль, загальне нездужання, ломота в тілі.

Специфічні симптоми:

  • жовтяниця, із пожовтінням  спочатку слизових оболонок і склер ока, а потім – шкіри (у 60-70% випадків зустрічаються безжовтяничні форми при вірусному гепатиті В);
  • з’являються висипання на шкірі та сверблячка;
  • темніє сеча (схожа на міцно заварений чорний чай, і при цьому сильно піниться);
  • зміна кольору калу (світлішає).

Для хронічного вірусного гепатиту В характерними є затяжний перебіг, часті рецидиви (загострення) з ризиком розвитку цирозу печінки та печінкової недостатності.

 Лікування гепатиту В. Проводиться в умовах стаціонару в інфекційному відділенні через загрозу важкого перебігу захворювання та розвитку ускладнень. Тривалість стаціонарного лікування в середньому становить біля місяця (залежно від ступеня важкості захворювання).Близько 60% людей, що перенесли гострий гепатит В, зазвичай виліковуються. Для лікування хронічного гепатиту В застосовуються пегільовані (пролонговані) інтерферони у сполученні із противірусними препаратами (рибавірин, ламівудин).Через небезпеку розвитку побічних явищ при інтерферонотерапії, таких як депресія й алергійні реакції, лікування має призначатися та проводитися під контролем досвідченого лікаря-інфекціоніста. Після виписки зі стаціонару обов’язкове диспансерне спостереження хворого у інфекціоніста за місцем проживання.

 Гепатит С(вірусний гепатит С, ВГС)Інкубаційний період гострого гепатиту С становить від 2 до 26 тижнів. Більшість людей (близько 85%), інфікованих вірусом гепатиту С, не мають специфічних симптомів і не знають про своє захворювання. Часто вірусний гепатит С виявляється випадково при діагностиці  інших захворювань. Приблизно у 50% пацієнтів з гепатитом С спостерігається сильна втома, втрата ваги, погана переносимість алкоголю та жирної їжі, депресія, болі в суглобах, важкість в правому підребер’ї. Ці симптоми можуть бути слабковираженими та непостійними. Вірусний гепатит С небезпечний своїми ускладненнями. Найбільш серйозними та частими ускладненнями хронічного гепатиту С є цироз печінки та рак печінки(гепатоцелюлярна карцинома).

Лікування гепатиту С. На сьогодні противірусна терапія гепатиту С являє собою комбіновану терапію препаратами пегільованого інтерферону (ін’єкції) та рибавірину (таблетки). Лікування гепатиту С може призначити лише лікар-інфекціоніст, виходячи з результатів аналізу крові на вірусне навантаження та результатів тесту стану печінки. Самодіагностика та самолікування неприпустимі!

 Дієтотерапія.  Важливою умовою в лікуванні та профілактиці загострень вірусних гепатитів В та С є Дієта № 5, за якої:

– дозволяються: каші, супи (овочеві з різними крупами, молочні, фруктові), нежирне м’ясо, відварні або приготовані на пару рибні та молочні блюда, овочі, зелень, фрукти та ягоди, овочеві та фруктові соки, чай, кава з молоком, відвар шипшини;

– виключаються: алкоголь, смажені, гострі, копчені продукти та блюда, жирні сорти м’яса та риби, консерви, пряності, оцет, газовані напої, здоба, морозиво, какао, шоколад, бобові, гриби, шпинат, щавель, лук, часник.

При Дієті № 5 варто обмежити споживання солі – не більше 10 г на день. Харчуватися треба 5 разів на день, а їжу бажано подрібнювати. Варто віддавати перевагу відварним, паровим або запеченим у духовці блюдам. Не можна вживати сиру воду, несвіжу їжу, фастфуд, снеки, продукти, що містять консерванти та харчові добавки категорії «Е».

Рекомендується також не вживати  наркотики, нікотин; підтримувати нормальну масу тіла (надлишкова вага збільшує ураження печінки); обмежити фізичні навантаження, особливо пов’язані з підйомом великої ваги; не переохолоджуватися та не перегріватися (уникати відвідування лазень і саун, обмежити час перебування на сонці).

 Профілактика вірусних гепатитів В та С:

  • з метою профілактики гепатиту В проводиться вакцинація населення (вакцини від гепатиту С не існує).
  • при ін’єкційному вживанні наркотиків або ліків необхідно користуватися одноразовими стерильними голками та шприцами. Якщо такої можливості немає, інструменти, що були у використанні, необхідно ретельно продезінфікувати шляхом кип’ятіння. Вірус гепатиту В гине при кип’ятінні протягом не менш ніж 45 хвилин;
  • при статевих контактах (вагінальний, оральний, анальний секс) необхідно завжди користуватися презервативом;
  • використовувати лише індивідуальні предмети особистої гігієни (зубну щітку, станок для гоління, манікюрні ножиці) і нікому не передавати їх у використання;
  • при нанесенні татуювань та пірсингу користуватися послугами досвідчених майстрів у салонах, що мають дозвіл на відповідну діяльність. Стежити, щоб при цьому застосовувався лише чистий продезінфікований інструментарій;
  • кесарів розтин знижує ризик передачі вірусу гепатиту С від інфікованої матері до дитини.

З жовтня 2013 року в Вінницькому обласному Центрі профілактики та боротьби зі СНІДом реалізується проект «Лікування конфекції ВІЛ/ВГС у пацієнтів, які отримують отримують замісну підтримуючу терапію з приводу залежності від опіоїдів» за фінансової підтримки МБФ «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні». За умовами даного проекту безкоштовне лікування гепатиту С можуть отримати пацієнти, які інфіковані одночасно ВІЛ та гепатитом С, знаходяться на лікуванні з приводу ВІЛ-інфекції (ВААРТ) та отримують замісну підтримувальну терапію(ЗПТ) з приводу залежності від опіоїдів.

Станом на початок липня 2014 року безкоштовне лікування гепатиту С в даному проекті отримують 13 пацієнтів програми ЗПТ у Вінницькій області.

Веретко Ірина Миколаївна,

лікар нарколог КП ВОНД «Соціотерапія»

Опубліковано в Статті by Соціотерапія
2 Липня, 2017

Особенно пагубное действие водка оказывает на молодой, еще несформировавшийся организм. Частые употребление  алкоголя в юношеской возрасте очень скоро приводит к тяжелым формам алкоголизма с нарушением психики и поражениям  внутренних органов. В  тех, к сожалению, нередких теперь случаях, когда злоупотреблению алкоголем начинается в юношеском возрасте, т. е. когда  находится еще в процессе развития, а нервная система особенно «впечатлительная» к различным внешним воздействиям, течение хронического алкоголизма может принять «галопирующий», злокачественный  характер. Для юношей бывает иногда достаточно лишь в продолжение одного года злоупотреблять алкоголем, чтобы у них полностью развился хронический алкоголизм. У юношей и алкогольные психозы возникают чаще, чем у взрослых, и протекает они более остро и тяжело.

В молодом возрасте гораздо быстрее развиваются розличные  соматические (телесные) нарушение. Уже в возрасте 25-30 лет могут возникать склеротические изменение сосудов головного мозга и глазного дна, снижение зрения, несколько реже – поражение слухового нерва. В юношеском возрасте более интенсивно нарушаются обменные процессы и в первую очередь витаминов группы «В» . Очень рано формируются расстройства желудочно – кишечного тракта, возникают хронические гастриты, чаще с повышенной кислотностью и болевым синдромом.

Под влиянием алкоголизма личность молодого человека грубо деформируется: особенно страдает морально – нравственная сторона личности, угасают родственные чувства, развиваются жестокость, цинизм, крайний эгоизм.

Юноши, злоупотребляющие вином и водкой, как правило, бросают учебу и работу, уходят из дома. Круг их интересов ограничивается обычно поиском денег для очередной выпивки. Они часто вступают в конфликты, хулиганят на улицах, совершают различные преступление. Нужно сказать, что в алкоголизме юношей нередко повинны родители, которые показывают дурной пример, пьянствуют в присутствии детей, рано разрешают им употреблять алкогольные напитки, дают деньги не так называемые «мелкие расходы».

Мы настоятельно советуем родителям, юноши которых злоупотребляют алкоголем, своевременно обращаться к врачам – психиатрам. При лечение алкоголизма на ранних стадиях быстрее удается получить положительный эффект.

Врач высшей категории нарколог КП ВОНД «Социотерапия»          Пекарчук Лилия Петровна

Опубліковано в Статті by Соціотерапія